2013
 

Книга чи Інтернет?

Книга з'явилася тому, що люди завжди прагнули зберегти і передати для нащадків свою мудрість, знання, красу художнього слова.   Саме з книжок розвивалися науки — математика, фізика, біологія, хімія, розвивалося мистецтво, зокрема скульптура та навіть музика, тому що книга — не тільки інформаційне джерело, книга має часточку душі.                                                                                                                                                                                              З давніх-давен на світі не було книжок, бо люди не вміли їх робити. «Сторінками» найперших книжок були камені, сокири, вояцькі щити, стіни печер. Бо ж не було ані паперу, ані пер чи олівців.   Пізніше люди додумалися  писати на глині, але хіба на сторінках-цеглинах багато напишеш?  Єгиптяни виготовляли папірус, у древньому Новгороді писали на бересті. Інші народи писали на телячій шкурі. Нарешті, китайці винайшли папір і почали в усіх країнах писати на папері.

 Книга на Русі завжди була у великій пошані. «Велика користь буває від учення книжного. Книги – це ріки, що наповнюють світ, це джерела мудрості, адже в них глибина незміряна, пірнаючи в яку, добуваєш дорогі перли», - пише давньоруський літописець.

    Для того, щоб виготовити одну копію рукописної книги, необхідно було працювати  не один місяць. Тому писарі-переписувачі раділи, коли закінчували свою роботу, на згадку залишаючи таку приписку: «Як  радіє заєць, який вирвався з пастки, птах – з сітки, а боржник від лихваря, а батрак від пана, так радіє переписувач, закінчивши книгу, дописавши останню сторінку». Книги були великими, важкими. Вони  коштували дорого, і купити їх міг монастир чи багатий чоловік. Люди намагалися удосконалити випуск книг, щоб вони були дешевші, щоб їх могли купити прості люди. Одним із таких людей був першодрукар Іван Федоров.

   У світі за весь час книгодрукування вийшло понад 50 млн. назв книг, брошур, видань.

  Сьогодні важко уявити наше життя без книг. Вони допомагають нам здобувати освіту, дізнаватися більше про навколишній світ, життя інших людей. Друковане слово нерідко стає порадником у різних життєвих ситуаціях.

     Книги — це справжня скарбничка мудрості. Недаремно здавна люди збирали книги, створювали бібліотеки, щоб зберегти ту інформацію, яка міститься у книгах. У Львові на одному з приміщень місцевої книгозбірні зроблено напис латинською мовою: «Тут мертві живуть і німі промовляють». Бо й справді, у книгах залишаються жити думки, прагнення, мрії не лише наших сучасників, а й представників минулих поколінь.

     У всі часи до книги ставилися як до святині.  Книгою книг по праву вважається Біблія – давня і вічна скарбниця людської мудрості на всі випадки життя. Викладені в ній принципи життя актуальні й сьогодні.

   Книги зберігають всю відому історію нашого існування на Землі.

Отож, шануймо, бережімо, читаймо книги, бо у них мудрість, розум, знання людства, які створювалися впродовж тисячоліть. Книга – найбільший винахід людства,  бо в ній велика сила.

Сьогодні книга дещо втрачає свої позиції по відношенні до інших засобів комунікації. Але, на мою думку, в цьому немає нічого поганого. Електронні книжки, які можна знайти в Інтернеті, значно полегшують і прискорюють доступ до потрібної людині інформації.

    Інтернет – мережа, яка поєднує між собою всі комп’ютери світу та є практично безмежною за кількістю інформації, вкладеної в неї. Натиснувши відповідні клавіші, можна легко проникнути в будь-яку бібліотеку світу й отримати інформацію про ту чи іншу книжку або навіть побачити її текст. Тому серед сучасної молоді (і не тільки!) починає брати гору прагматизм: навіщо читати книжки, коли можна почерпнути інформацію з Інтернету? Чому ж надати перевагу?

    На мою думку, не можна відкидати жодне з цих досягнень людства, вони рівноцінні за своєю корисністю. Та в обох є свої позитивний та негативний бік. Книжка та комп’ютер між собою дуже   тісно пов’язані.                                                                                                                                           Вони, доповнюючи одне одного, збагачують користувача та читача інформацією.

    Важливо зрозуміти: персональний комп’ютер – це не просто пристрій, за допомогою якого можна грати в ігри чи слухати музику. Це – багатоопераційна система, яка дозволяє нам працювати з інформацією: знаходити її, аналізувати, створювати або переробляти, одержувати й відправляти.                                                                                                     

 Тож хіба не смішно питати, що важливіше: комп’ютер чи книга?

    Універсальна та унікальна можливість комп’ютера – підтримувати зв’язок із Всесвітньою мережею Інтернет. Молодь від неї в захопленні, старше покоління вважає Інтернет шкідливим, мовляв, знову ж таки, насилля, бруд і таке інше. Але чому люди дивляться на це так однобоко? Наш світ далеко не ідеальний – у ньому є як добро, так і зло. І тільки ми вирішуємо, якими бути і що творити. Віртуальний світ теж має світлу і темну сторону. І ми вибираємо ту, яка нам прийнятна.


2014
 

  Є  в Шевченка народження дата,

Дати  ж смерті в Шевченка немає

                              Ольга Марунич

  Як весна оновлює природу, так слово великого Тараса оновлює наші душі, закликає бути чесними і милосердними, палко любити свій народ, свою Україну.

   У кожного народу є свої святині, що, переходячи від покоління до покоління, не дають нам забувати «яких батьків ми діти». Для українського народу його святинею і оберегом є Тарас Шевченко.

  Тарас Григорович Шевченко – велика і невмируща слава українського народу. В особі Шевченка український народ ніби злив свої найкращі духовні сили і обрав його співцем  своєї історичної слави.
  Коли хоч трішки замислитися над тим – що означає Шевченко для українця і України в цілому, розумієш – це те СВЯТЕ , що не підлягає сумнівам, що не підлягає переосмисленню і переоціненню, що не підлягає критиці й цинічним насмішкам та знущанням.                   

  Шевченко – це для українця та височина, до якої постійно слід прагнути, яку гріх паплюжити, про яку честь згадати. Попри все. Бо його велич підтверджена століттями. Його велич підтверджена поколіннями . Він живий, бо пам’ять про нього жива.
  Шевченко – це унікум. Чи знайдеться на світі хоча б один-єдиний пересічний італієць , який би знав напам’ять «Божественну комедію»; чи зустрінете звичайнісінького німця, який би декламував « Фауста»; чи англійця із залізним знанням Шекспіра?..
  Думаю, слід пошукати. Та чи знайдеш?..
  Шевченкові ж твори українці зберегли попри всі заборони , цензури й знущання. На його вірші створені десятки пісень , причому саме авторство Кобзаря поступово втрачається . То чи не найбільший це пам’ятник поетові , коли народ твої слова визнає своїми? Чи не найбільший це пам’ятник , коли сліпий 75-літній дідусь читає без зупинки напам’ять «Сон» і «Катерину» , « Розриту могилу»  й «Гамалію» , причому жодного разу не тримавши в руках самого «Кобзаря» , а його цих рядків навчила мати в зимовій селянській хаті (без свічки), яка так ніколи й не навчилася читати.

      Шевченко був тим генієм, який передбачив духовно-національне відродження українського народу, й усією своєю творчістю, могутністю таланту, життєвим подвигом закладав його основу.

Збулось пророцтво мудрого Тараса,

Ми зрозуміли, що ми є Народ.

У єдності, братерстві і любові

Йдемо ми разом до нових висот.

Хай сяють золотом над нами

Великої країни прапори.

Ми – українці, Бог і слава з нами,

Ми є і будем, ми завжди були.


2015

Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.

І.Багряний

Українці постійно мали виборювати право на звання нації. За те, щоб Україна значилась на карті і гордо називала себе державою, полягла не одна тисяча і не один мільйон відчайдушних героїв. Та чи не були ці жертви марними?

 Ще з часів утворення Київської Русі одразу з’явились ті, хто зазіхав на українські землі. Це були кочові племена, монголо-татари, які спалювали міста та села, Річ Посполита, яка ігнорувала існування українських земель, Російська імперія, яка вважала українців підневільними слугами, радянська влада, що репресивними методами знищувала кожного, хто бажав незалежності Батьківщині. То чому ж ми ще є, чому ми ще існуємо і завдяки кому?

 Бо все це не зламало віри у власну націю. Бо водночас були й ті, хто підіймав з колін, хто воскрешав.

  Мужні козаки, які захищали право на існування, на власну релігію, обороняли кордони, не давали Україні зникнути.

   Відчайдушні гімназисти, які добровільно пішли 1918 року захищати Київ від нападу більшовиків і полягли в битві під Крутами.

   Хоробрі військові ОУН-УПА, котрі, віддаючи своє життя за Батьківщину, під синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами стримували розгул німецьких і більшовицьких окупантів на землях України.

  А чи знаєте ви, що за офіційними даними розвиток української мови намагалися обмежити 50 разів і це лише за останні 400 років? Проти такої дискримінації української культури виникає цілий рух шістдесятників. Літературу, заборонену до друку,вони видають за кордоном. За спиною уряду створювалися громади та рухи.  А чи здатні ми сьогодні відстоювати право розмовляти українською мовою? Очевидна відповідь –ні, і, на жаль, це наш свідомий вибір. Ми часто зустрічаємо людей, які погано знають українську або просто соромляться розмовляти рідною мовою. А ще 100 років тому ситуація, коли українці не хотіли б розмовляти українською, виглядала б абсурдом.  В Стародавній Греції тих, хто погано розмовляли грецькою, називали варварами. У цьому сенсі наше суспільство майже всуціль варварське.

Ліна Костенко писала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.»  

   Невже ми піддалися і дійсно стали підкореними? Невже всі ці старання наших предків були марними? Невже ми готові опустити руки і пустити все на самоплин?

Кожен із присутніх хоч раз задавався питанням: «Чому ж, пройшовши такий тернистий шлях, проливши стільки крові і нарешті отримавши в подарунок – незалежність, здобуту мирним шляхом, ми маємо доводити її багаточисленними  жертвами зараз, через 24 роки?». А що якшо ми не заслуговуємо на  право гордо підняти свій синьо-жовтий стяг, заспівати власний гімн, вшанувати національні символи? Що якщо ми робимо недостатньо для цього? Чи є ще люди, здатні піти на самопожертву заради своєї Батьківщини?

Безумовно, зараз є ті, хто мужньо захищають кордони України, хто йде на відчайдушні вчинки заради неї, хто не словом , а ділом робить її кращою. Та чи достатньо цього, щоб бути істинно вільним народом? Дуже важливо, щоб кожен(!) українець  в такий час  підтримував свою країну, її єдність, захищав її права і попри усі труднощі з честю носив звання громадянина своєї країни та не давав недоброзичливцям проникнути у власну свідомість і навіяти зворотню думку.

Микола Міхновський казав : «Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що, прокинувшись до життя, ламає свої кайдани.»

Ми є. Були. І поки в наших серцях буде жити любов до своєї країни і з цією любов’ю ми будемо творити спільне майбутнє усі разом, ми будемо. Й Вітчизна наша з нами.